Громадсько-політичне видання "Прес-Центр"

21 листопада 2013 19:40

30 0

Громадсько-політичне видання "Прес-Центр"

Уперше Михайло Васильович задумався над цим, коли грав Парамонова у фільмі "Мужність" (1981). Парамонов — колишній білогвардійський офіцер, який тікає з арештантського вагона, задушивши при цьому конвоїра, зовсім хлопчика. За сюжетом він організовує низку диверсій проти будівельників Комсомольська–на–Амурі. Персонаж не був вигаданим. Парамонов реально існував. Коли відбулася революція, він, по суті, безвинно став злочинцем, якого мають розстріляти. Як у такому разі може поводитися людина? Голубович намагався це зрозуміти.

— Ніколи не забуду випадок, що трапився в Троїцькому районі, — розповідає він. — Після прем’єри стрічки "Мужність" наш театр приїхав з виставою у райцентр. Я йду з головою колгоспу, він мені показує господарство, а в прорізі корівника стоїть мужик невеличкого зросту й кричить голові: "Григоровичу, йди сюди!" Той підходить до нього, слухає. Дивиться то на мене, то на мужичка. А потім як розсміється! Той колгоспник його попередив, що "ця падлюка (тобто я) парторга вбила!" Виявляється, його батьки свого часу будували Комсомольськ–на–Амурі, і він повірив у мою гру. І ще випадок. Вистава "Порок". Головний герой — бомж, алкаш, по суті, негативний персонаж. Для радянського часу тема досить дражлива, Голубович ходив по кабінетах чиновників майже три роки, поки п’єсу дозволили поставити. За сюжетом, у фіналі головний герой повинен випити склянку горілки. Але Голубович вирішив інакше. Хіба людина, отримавши величезний стрес, не може задуматися над своєю долею? — Зал завмирає: вип’ю чи ні? — розповідає актор. — Адже глядач усе розуміє. Беру чарку, тримаю її і... виливаю. Зал полегшено зітхає. Глядачі хотіли того само, що і я — залишити надію, що герой знайде правильний сенс життя. Відігравши цю виставу у сватівському Будинку культури, Голубович зняв грим, дрантя бомжа, переодягся у свій костюм і вийшов на вулицю. Раптом підходить бабуся й простягає руку. Михайло Васильович думав, що вона привітатися хоче — а вона вкладає йому в долоню дві карамельки, трохи дріб’язку й каже: "Дякую, синку! От бачиш, кинув пити — й одягатися став краще". Вдячність людей для Голубовича дорога. Колись його дід Харитон казав: "Скільки разів людина тобі скаже спасибі, стільки й Бог тобі спасибі скаже".

Після закінчення інституту Михайло Васильович працював у Ворошиловградському драмтеатрі й уже знімався в кіно. Коли грав у "Комісарах", довелося працювати з акторами, яких Параджанов відкрив у своїх "Тінях забутих предків", — Іваном Миколайчуком, Ларисою Кадочниковою. Вони багато розповідали про режисера, і Голубовичу дуже хотілося з ним познайомитися. Вони побачилися на знімальному майданчику фільму "В’язні Бомона". Режисер підійшов і відрекомендувався: "Я — Сергій Параджанов". "Я знаю", — відповів Голубович. "Звідки?" І Михайло розповів, як ще пацаном приїжджав на велосипеді в Піщане (під Золотоношею Черкаської області), де знімалася стрічка Параджанова "Перший хлопець". Незабаром режисер вручив Голубовичу сценарій: "Ось, спеціально для тебе написав". Це було "Іntermezzo" за Коцюбинським, і в Михайла там була головна роль. Йому дуже хотілося зіграти у фільмі "самого Параджанова", але тоді він був сильно завантажений. А коли трохи звільнився, режисера засудили.

— Я одержав від художниці Катерини Гаккебуш лист, вона повідомила, що Параджанова з Житомирської в’язниці перевели у Ворошиловградську область — у Перевальську колонію, — розповідає Голубович. — Писала, що Сергій замерзає і йому треба передати теплий одяг. І я маю йому допомогти. Спочатку офіційно добивався побачення із Сергієм Йосиповичем, але нічого не вийшло. Оббив безліч порогів. Потім мені пояснили: якщо дозволять зустріч з Параджановим, то його не зможуть відвідати близькі, адже йому належить одне побачення на рік. І я став шукати вихід. У мене був приятель Аркадій Класс. Людина незвичайна. Пройшов війну, дійшов до Берліна. Є відомий знімок, коли полоненого фельдмаршала Паулюса виводять із руїн універмагу в Сталінграді. А конвоює його Аркадій Класс. Він був доброю, щедрою людиною. Я, до речі, у нього навчився ходити з портфелем, у якому завжди все було. А найголовніше — сухарі. Я брав чорний хліб, різав його на шматочки, трошки змазував олією, солив, підсушував — і в пакетик. Потрібно втамувати голод або знадобилася закуска — все під рукою. У портфелі — і плоскогубці, і все необхідне в різних ситуаціях. Отож Класс тоді працював у товаристві "Знання" і запропонував давати лекції в колонії, де сидить Параджанов. Спочатку для персоналу, потім для зеків. Коли відносини з керівництвом колонії стали довірчими, мені зізналися, що не зможуть захистити Сергія в зоні. Багато залежить від "смотрящого". Я попросив улаштувати з ним зустріч. Вона відбулася саме в день мого народження — 21 листопада. Поки на екрані показували кадри фільмів з моєю участю, я зустрівся зі "смотрящим" у кімнаті за кінобудкою. Привіз чай, згущене молоко, печиво, але він нічого не взяв. Я почав розповідати, хто такий Параджанов, які стрічки він знімав, про те, що створено комітет зі звільнення Сергія Йосиповича, а у відповідь — жодної реакції. Сидить цей пахан, дивиться повз мене і, здається, не слухає. Але коли йшов, сказав лише одне слово — "лади". Незабаром Сергія призначили начальником пожежного поста, і його життя в колонії стало легшим. На побачення з Параджановим Голубович приїжджав кілька разів. Але спочатку режисер відмовляв йому в зустрічах, не бажаючи кидати тінь на молодого актора. А коли побачилися, став кричати: "Навіщо ти приїхав? Що я для тебе зробив? Чому не приїжджають ті, кому я допомагав?" Вийшовши з колонії, режисер надіслав Голубовичу й Классу телеграми: "Я на волі" — і відразу полетів у Грузію.

— Через роки на одному ювілеї до мене підійшов якийсь чоловік і привітався, — згадує Михайло Васильович. — Я його не знав і сказав про це. І він підтвердив: "Так, ти мене не знаєш. Коли ти їздив до Параджанова в колонію, ми тебе тримали під ковпаком. Я тоді був начальником КДБ. Ми бачили, що ти все робиш по–людськи, по–чоловічи, за цим не стоять політичні мотиви. Спасибі тобі. За Параджанова".

У молодості він жив бідно, але цікаво. Коли одержав двокімнатну квартиру, був просто щасливий. Хоч там майже не було меблів. У дітей була своя кімната й два ліжечка, а в них із дружиною — диван, килим і телевізор. Килим і слугував столом, коли збиралися гості. У хазяїна квартири було хобі — обдаровувати всіх гостей сувенірами, які він привозив зі зйомок. Якось Михайло почав роздавати подарунки, і одна людина залишилася без уваги. Голубович втупився в телевізор і став думати, що ж подарувати. А дружина, із хвилюванням в голосі: "Мишо, я тебе прошу, тільки не віддавай телевізор". Сьогодні цей випадок він розповідає як анекдот, а тоді було не до жартів. Він досі ставний, підтягнутий, із сильними мускулистими руками й торсом. Природа наділила його міццю, красою й сильним характером. Коли на початку 60–х років Михайло працював на заводі, йому довелося побачити богатиря на прізвище Бідило. Він брав двопудові гирі й мізинцем ними жонглював. Голубович був вражений. А в батька в сараї лежали гирі. Вісімнадцятирічний Мишко почав займатися. Через півроку він уже мізинцем піднімав двопудові гирі, вражаючи товаришів своєю майстерністю. Якось, уже в його зрілі роки, солдати однієї військової частини, де він виступав, засумнівалися в силі Голубовича. Два солдати на ручці швабри принесли дві гирі, і Михайло при повній аудиторії став ними грати мізинцем. Хлопці були вражені. — Якщо людина прагне чогось досягти — вона досягне. Але повинне бути не тільки бажання, а й характер, прагнення, воля, — вважає Голубович.

На рахунку Михайла Васильовича 87 кінокартин. Було б на одну більше, але робота над фільмом "Лицар Дикого поля", де актор грає Петра Калнишевського, поки що законсервована. — Мені дуже цікава ця роль. Уперше зустрів сценарій, де без усякої політики, гідно показано два народи — український і російський. Останній отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський — гордість нації. Не даремно його канонізовано Українською православною церквою. Це була мудра, сильна людина. У 80 років у всьому давав фору сорокалітнім козакам. Мали створити дві серії повнометражного фільму й 28 — телевізійного. Зняли десять днів павільйону — і гроші закінчилися. Не знаю, як буде з фінансуванням далі. А потрібно майже 30 млн. грн. Цікавою називає Голубович і свою роботу в стрічці "Варіант Марконі", яка знімається на замовлення держави. У нього там одна із центральних ролей — начальника штабу повстанської армії. — Працюючи над роллю, я довідався, що в 1920–х, коли створювалася Українська Республіка, радянська влада для каральних операцій використовувала китайських найманців. Чому їх? Бо вони не знали нашої мови, а ми — китайської, отже, змови не повинно бути. Кожна роль у фільмі, на сцені театру розкриває талант Голубовича з нового боку. У нього є досвід, майстерність, великий творчий потенціал і сила чарівності. А це значить, що 70 років для нього — не вік. Луганськ. Фото Вадима Лєсного. Факти Один з предків Михайла Голубовича належав до козацької старшини Золотоніського полку. Сам артист зіграв не одного козака в кіно та на сцені. Серед них варто відзначити Тараса Бульбу. В цій ролі актор виступав двічі. Зокрема, у фільмі Євгена Березяка та Петра Пінчука "Дума про Тараса Бульбу" (2008), що вийшов практично одночасно з російським бойовиком Володимира Бортка. А перед тим, 2007 року, — у виставі "Тарас Бульба" — спільному проекті Запорізького театру імені Магара і Запорізького кінного театру. Ту виставу грали на острові Хортиця просто неба. На репетиції з Луганська до Запоріжжя актор приїхав на власному коні!

Михайло Голубович родом із Золотоноші, що на Черкащині. В юності працював молотобійцем на металургійному заводі. Закінчив Київський театральний інститут 1967 року, відтоді — актор Луганського українського муздрамтеатру, з 1987–го — його художній керівник. Народний артист України (1977). За його плечима приблизно півтораста ролей на сцені і близько шістдесяти в кіно. Знімався у відомих українських стрічках "Комісари", "В’язні Бомона", "Пропала грамота", "Легенда про княгиню Ольгу", "Дума про Ковпака", "Козаки йдуть", "Бирюк", "Молитва за гетьмана Мазепу", "Вишневі ночі". Список його героїв унікальний — від Спартака, Діогена й шекспірівського Антонія до червоного кавалериста Олександра Пархоменка.

Джерело: pres-centr.ck.ua

На сторінку категорії

Loading...